Віталій Ярема: «Сам не вкради, а пройдисвітів Бродського захисти»


8 березня у головного вболівальника за державну безпеку України трапилася неприємність – виконуючий обов’язки Голови СБУ Валентин Наливайченко загубив гаманець. А може й не загубив – може вкрали. Але все однаково неприємно. Бо прикра подія трапилася якраз тоді, коли Валентин Олександрович перебував геть без штанів – в самісіньких плавках, у басейні фешенебельного київського фітнес-центру зі споконвічною українською назвою Hyatt Regency. А, отже, не міг належним чином пильнувати ввірену йому державну безпеку. Бо без штанів – яке ж пильнування?

Втім, ніяких державний секретів там, начебто, не було. Себто, у гаманці, а не в плавках, ясна річ. Про плавки не знаємо, а в гаманці, кажуть, було лише 400 доларів і права. Ні, право на працю, на охорону здоров’я й, головне, право на відпочинок у Валентина Олександровича ніхто не поцупив. І сам він ті гарантовані Конституцією права не губив. А ось без посвідчення водія – залишився. Хоча навіщо, питається, виконуючому обов’язки Голови СБУ посвідчення водія? Його що, ДАІшники на дорозі зупиняти будуть за порушення Правил дорожнього руху?.. Але все однаково неприємно. Ну й 400 доларів, знову ж таки. Гроші невеликі, інваліду другої групи на таку пенсію всього-на-всього 8 місяців жити доводиться, але, погодьмося, сам факт обурює: зняла людина штани, повісила з піджаком, краваткою та правами в шухлядку в роздягальні басейну, вдягнула плавки, поплавала, а як плавки знімати зібралася – хвать… У смислі – давай гаманець шукати. А прав-то й катма. А ще й 400 доларів – якраз дружині на морозиво. Прикро, одним словом.

Але мова не про плавки. І навіть не про гаманець. А про чекістську кмітливість Валентина Олександровича, яку виконуючий обов’язки Голови негайно проявив, як тільки вдягнув штани. Ні, брати той басейн в облогу силами «Альфи» він не наважився. Бо Hyatt Regency – це ж не Генеральна прокуратура, яку Наливайченко в травні 2007 року штурмував разом з начальником Управління державної охорони Гелетеєм. Ну, це коли завідувач президентської канцелярії Балоги розпорядився поміняти в Україні Генерального прокурора – Піскуна на Шемчука. Тоді, дійсно, Наливайченко в бій «Альфу» кинути намагався. І навіть підпорядкував її Гелетеєві, бо самому було двері в ГПУ барикадувати якось страшнувато. Тим не менш, на медальку від Балоги цілком напрацював. Тепер очікує нагороди.

Але у випадку з гаманцем Валентин Олександрович на подвиг не наважився. Тим більше, без Балоги та Гелетея. Хоча, було б у тому гаманці бодай доларів 500, то може б і того… Може й підняв би виконуючий обов’язки свою «Альфу» по тривозі. Одначе заради 400 баксів пан Наливайченко утруднювати чергового по СБУ не став. Він лише зателефонував начальнику Головного Управління МВС в м.Києві Віталію Яремі. Ну а Ярема вже вислав на місце пригоди дві оперативно-розшукові групи. Годі й казати, що ті дві групи по п’ять душ кожна нічого підозрілого, окрім плавок Наливайченка, у фітнес-центрі не виявили. І то вірно – у тому басейні кримінальна дрібнота не плаває. Там якщо вже тирять, то по-дорослому. Із знанням справи…

Може б і не стали ми оповідати про пригоду з плавками… тьху ти, Господи… з гаманцем, але 11 березня Валентин Олександрович не втримався й особисто прокоментував журналістам епопею про кревні 400 доларів. Ні, вартість відвідування отого фітнес-центру він не назвав, як і промовчав про тих двох своїх приятелів, з якими відвідав триклятий басейн. Бо приятелі були російського підданства й Валентин Олександрович, вочевидь, побоявся, що підступні гієни пера, довідавшися про таку пікантну подробицю, запідозрять, що Валентин Олександрович, доки намилювався, продав росіянам парочку державних таємниць. Якраз на 400 «зелених». Бо на більше українські секрети не тягнуть.

Так що про це Наливайченко промовчав. Але все інше виконуючий обов’язки підтвердив – дійсно, вкрали. Дійсно в басейні. Дійсно, в найдорожчому в Європі фітнес-центрі. Але вкрали не як в керівника СБУ, а як у звичайного громадянина. Так і сказав: «У мене вкрали бумажник. Як громадянин України я подав заяву в міліцію». Їй-Богу. І не почервонів.

Ага. Оце уява зразу малює картину. У звичайного громадянина України поцупили гаманця… У трамваї… Ні, в метро… А хай навіть і в басейні. І громадянин той, виявивши наявність відсутності гаманця… ні, навпаки, відсутність наявності … набирає мобільний телефон начальника Київської міліції та поздоровляє захисника всіх знедолених киян з 8 березня: «Мовляв, так і так, Віталію Григоровичу, вибачте, що відриваю Вас від святкової чарки, але в мене портмоне спіз… пардон, вкрали… Ні, Віталію Григоровичу, не в метро… Ні, не в Київській міськдержадміністрації – я туди з гаманцем не ходжу, бо там точно спіз… пардон, вкрадуть…У басейні, Віталію Григоровичу… Ні, штани на місці, а гаманця не має. Чи, може, й сам загубив. Але не в тому річ – 400 доларів шкода. То ж Ви, будь ласка, не за столом буде сказано, пошукайте… Де я номер Вашого мобільника взяв? – Так Ви ж, Віталію Григоровичу, самі його всім киянам повідомили, у газеті кілька разів друкували. І мобільний, і службовий – прямий та приймальні, і домашній. Щоби, значиться, потерпілі від злочинів не микалися по райуправліннях, а зразу до Вас, нашого Робін Гуда. То ж Ви посприяйте, будь ласка». І ось генерал-лейтенант міліції Віталій Ярема, швиденько загризнувши, чим Бог послав, здіймає на ноги у вихідний день дві опергрупи, заправляє їх бензином з власного резерву й відправляє трясти отой басейн. Бо захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян – то для Віталія Григоровича святе. У нього, кажуть, навіть гасло вдома над ліжком намальоване: «Сам не вкради, а людей захисти». Як очі зрання продирає, так і читає. Ще й дружину примушує.

Так що нічого дивного в оперативному реагування начальника міліцейського главку Києва на телефонний дзвінок якогось там громадянина України Наливайченка немає. Це для Яреми – норма. А ось за Наливайченка хочеться порадіти. Бо нас, спиногризів, у Яреми он скільки. А він, Ярема, один на весь Київ. І чи може Віталій Григорович кожного обігріти? – Те, що хоче, сумнівів немає. Якби йому зарплатня дозволяла, він би з власної кишені кожному потерпілому б шкоду, завдану злочином, компенсував. Але ж потерпілих багато, тож до кожного на допомогу Віталій Григорович, буває і не встигає. До Наливайченка – встиг. А до автора цих рядків – ще черга не дійшла. Тож Валентину Олександровичу дійсно пощастило. Оскільки закон, як запевняє Президент, один для всіх. І для Наливайченка, і для Бойка. І навіть – для Яреми. Але доля, як відомо, рулетка, і міліцейська увага випадково посміхнулася саме виконуючому обов’язки Голови СБУ. А Бойку – ні. Тож якщо в зв’язку з пригодами гаманця Наливайченка вже 10 березня була порушена кримінальна справа, то заява Бойка про порушення кримінальної справи щодо крадіїв його інтелектуальної власності розглядається досі. Точніше – не розглядається.

Квінтет аферистів

Як пам’ятають (і навіть цікавляться цим на форумі) постійні читачі «ОРД», ще 9 листопада 2007 року автор цих рядків подав у прокуратуру м.Києва заяву про порушення кримінальної справи (http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52072.html). Ні, мова йшла не про гаманець, не про 400 доларів і навіть не про посвідчення водія. У заяві йшлося про нахабну аферу кількох відомих пройдисвітів, пригрітих і обласканих не менш відомим «борцем з ублюдками» Михайлом Бродським: членів президії політради партії «Вільні демократи» Євгена Золотарьова, Андрія Юсова, Сергія Пантюка ні й, звісно – куди ж без нього – вічного страждальця Бориса Пенчука.

Походеньки Пенчука й досі на слуху, оскільки саме за його заявою наприкінці березня 2005 року була порушена кримінальна справа проти екс-голови Донецької обласної Ради Бориса Колесникова. Ні, справа порушувалася не у зв’язку з діяльністю організованого злочинного угруповання «Люкс». І не через влаштовані Колесниковим масові заворушення в шахтарській столиці в жовтні 2003 року, коли провідники краю вивели на вулиці малолітніх фанатів боксерського клубу ім. Єлисєєва з каменюками в руках, щоби зірвати з’їзд опозиційної тоді «Нашої України». І навіть не в зв’язку з промовою Бориса Вікторовича на пріснопам’ятному з’їзді в Сєверодонецьку, де тодішній голова Донецької Облради закликав розчленувати Україну та створити на теренах трьох східних областей нову державу. Про притягнення Колесникова до відповідальності за подібні витівки й мова йти не могла. Оскільки в такому випадку створювався б небезпечний для «народного режиму» прецедент – покарання високого посадовця за реальні злочини. А карати мульті-мільйонера Колесникова ніхто не збирався – лише полякати. Щоби ділився – Борису Вікторовичу в кабінеті секретаря РНБОУ Петра Порошенка так і казали.

Ну а тут якраз Пенчук підвернувся, також Борис. Тільки Володимирович. Про те, як він та його батько стали власниками акцій донецького торговельного центру «Білий Лебідь» ми вже розповідали (http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52155.html). Розповідали також і про те, як Пенчук, дочекавшись інавгурації нового Президента, побіг у лютому 2005 року в міліцію писати заяву, обвинувачуючи Колесникова в здирництві (http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52217.html) - у сподіванні повернути на халяву продані раніше активи «Білого Лебедя». І це при тому, що Борис Пенчук Колесникову ніколи нічого не продавав – свої акції він насправді продав Ахметову Ігорю Леонідовичу за договором від 2 жовтня 2002 року. Але ніхто в прокуратурі на таку дрібничку уваги звертати не став – на Колесникова хутенько вдягнули наручники, провели роз’яснювальну роботу й через чотири місяці відпустили на волю в якості претендента на Орден «За заслуги» ІІ ступеню. А Пенчук залишився не тільки без акцій, але ще й з перспективою самому опинитися на тюремних нарах за завідомо брехливе повідомлення про скоєння Колесниковим злочину.

Тоді Пенчук вирішив підійти до справи більш по-діловому. Він зареєстрував фонд «Антикорупція» і разом з трьома такими ж аферистами – колишніми «пористами», що збирали гроші під час протестних акцій на Майдані, Золотарьовим, Юсовим і Пантюком взявся за видавничу діяльність. Понишпоривши по Інтернету, «антикорупціонери» набрали купу статей різних журналістів про безчинства донецьких керманичів, і без відома авторів у травні 2007 року видали збірку «Донецька мафія. Перезавантаження» накладом 15 тис. примірників. Цією книжкою Пенчук і Ко доволі непогано попсували Колесникову нерви, одночасно поправивши свій матеріальний добробут, позаяк у київських книгарнях ця збірка продається по 72 грн.

Щоправда, був один нюанс. Пенчук, вміщуючи в збірці чужі публікації, сумлінно вказав, у кого саме він вкрав ту чи іншу статтю. Так, наприклад, прізвище автора цих рядків красується під 64-ма сторінками книжки «Донецька мафія. Перезавантаження». Отже, мова йде не про плагіат, тобто порушення особистого немайнового права, який може бути предметом хіба лише судових разбірок у межах цивільного процесу, а про склад кримінального злочину. Оскільки я ніколи не давав згоди на те, щоби Пенчук шантажував моїми роботами Колесникова чи клав у свою кишеню виручку від продажу моїх статей.

Втім, на крадіжку інтелектуальної власності так би ніхто й не звернув уваги (чим-чим, а вільним поводженням з чужими авторськими правами в Україні нікого не здивуєш), якби цей ансамбль аферистів не прижився влітку при видатному «вільному демократові» сучасності Михайлу Бродському. Михайло Юрійович поставив справу на ділові рейки, негайно ввів Золотарьова, Юсова й Пантюка в президію політради своєї маргінальної партії, провів переговори з Колесниковим, отримав від останнього належну підтримку (суто моральну, ясна річ), пояснив Пенчуку, що акції «Білого лебедя» йому все однаково ніхто не поверне, але грошей підзаробити можна, дав Пенчукові адвоката й під наглядом Золотарьова та Юсова відправив на прес-конференцію. Каятися.

Каяття пройшло вдало й судячи з різкого покращення матеріальних справ Золотарьова та Юсова, Колесников залишився задоволеним. Бо Пенчук цілком натурально заламував руки й слізливим голосом розповідав журналістам, який Борис Вікторович «білий та пухнастий». Недавній борець з «донецькою мафією» плакався на тяжку долю та звинувачував у всіх смертних гріхах працівників ГУБОЗ і особисто міністра Луценка, які його катували, тримали півроку під домашнім арештом та ледь не з паяльником примушували оббріхувати чесну й скромну людину – колишнього голову Донецької обласної Ради. Журналісти все це слухали-слухали, доки, нарешті не виникло питання: добре, припустимо, це Луценко примусив Пенчука невідомо заради чого давати брехливі свідчення про Колесникова. А викривальні прес-конференції Пенчук впродовж двох років також під дулом пістолета проводив? А фонд «Антикорупція» його міліціонери примусили створити? А красти чужі статті, видавати їх без відома авторів і класти виручку собі в кишеню Пенчука Луценко напоумив?

Цілком природно, що невдовзі після скандальної прес-конференції Пенчука, Золотарьова та Юсова в прокуратуру м.Києва була направлена моя заява про порушення кримінальної справи за фактом порушення вказаними панами, а також видавцем Пантюком, мого авторського права. Заяву прокуратура переслала за підслідністю в Головне управління МВС України в м.Києві й почалася перевірка. Відповідно до статті 97 Кримінально-процесуального кодексу України за десять днів міліціонери під неусипним наглядом прокурора Києва Євгена Блажівського повинні були або порушити кримінальну справу, або видати заявникові на руки копію постанови про відмову в порушенні кримінальної справи.

Але трапилося лихо, яке головний київський міліціонер Віталій Ярема не може ніяк пояснити ось вже п’ять місяців: щезли Бродський, Пенчук, Золотарьов, Юсов і Пантюк. Книжка «Донецька мафія. Перезавантаження» є й навіть активно продається. Прокурор Києва Блажівський також нікуди не дівався і продовжує ходити на службу та робити вигляд, що він здійснює нагляд за законністю. А «вільних демократів» немає. Зникли.

Нинішній міністр внутрішніх справ України – міліціонер-теоретик і юрист від сохи – не раз з екранів телевізорів окреслював головне завдання ввіреного йому відомства. Виявляється, з точки зору Юрія Луценка, метою існування міліції є ловля злочинців. Вочевидь, головному українському міліціонерові навіть на думку не спадає, що правоохоронні органи називаються так тому, що метою їхньою діяльності має бути охорона прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави. А ловля кого б там не було – це не мета, а один з методів її досягнення. Тим більше, що прерогатива вирішувати, хто саме є злочинцем, аж ніяк не належить до компетенції Юрія Віталійовича.



Таке специфічне розуміння міністром терміну «правоохоронний орган» може на собі відчути кожний громадянин нашої держави, права якого виявилися порушеними (наприклад, внаслідок крадіжки гаманця) і який вирішив звернутися до міліції за захистом. Якщо прізвище цього громадянина не Наливайченко, то буде він ходити по райвідділах і райуправліннях доти, доки або не плюне на вартість вкраденого й залишить всі подальші спроби домогтися порушення кримінальної справи, або доки не простимулює міліцію зеленими папірцями з зображенням американського президента. Оскільки показником роботи міліціонера є не кількість захищених ним громадян, а відсоток «розкриття злочинів» у порівнянні з аналогічним періодом минулого року. При цьому під «розкриттям» у міліції розуміється не вступ вироку в законну силу, а висунення обвинувачення. А якщо точніше – виставлення картки форми 4 в Інформаційний центр МВС України.



При цьому принциповою є фраза «в порівнянні з аналогічним періодом минулого року». Бо якщо план по розкриттю в цьому кварталі виконано, ніяка земна чи небесна сила не примусять міліціонера реєструвати ще один злочин, навіть якщо зловмисник буде спійманий за руку на місці події. Оскільки в такому випадку в наступному році доведеться збільшити відсоток розкритих злочинів. Якщо ж план не виконано, то всі міліцейські зусилля наприкінці кварталу кидаються не на реєстрацію нових злочинів, а на вибивання з перших-ліпших підозрюваних явок з повинною по вже порушених кримінальних справах. При цьому майбутній обвинувачений може бути чистим перед законом, як сеча Луценка, а кримінальна справа – згодом закрита за відсутністю в його діях складу злочину. Після виставлення картки це вже нікого не цікавитиме. А оскільки за теорією пришелепуватого міністра вирішувати, хто саме є злочинцем, може сам міліціонер, то «ловля» відбувається дуже просто – за допомогою протигазу, який вдягається на голову людині, що призначена на роль злочинця.



До того ж жодний кмітливий міліціонер не стане різати курку, що несе золоті яйця. Тобто – порушувати кримінальну справу до тих пір, доки потенційний обвинувачений не доведе свою неплатоспроможність.



Віт теорії – до практики



На жаль, план по розкриттю злочинів, пов’язаних з порушенням авторських прав, у IV кварталі 2007 року київською міліцією було виконано достроково. Тому, отримавши в листопаді 2007 року мою заяву про порушення кримінальної справи проти Пенчука, Золотарьова, Юсова та Пантюка, у Головному Управлінні МВС України в м. Києві її стали ретельно перевіряти. Питання серйозне – це ж не гаманець якогось там громадянина Наливайченка, з нагоди крадіжки якого кримінальна справа була порушена на третій день після невдалого запливу. Тут поспіх недоречний. Бо що таке 400 доларів для міліціонерів цілком зрозуміло. А ось предмет інтелектуальної власності може осягнути лише носій інтелекту…



Перш за все, ясна річ, в міліції опитали заявника. Заявник підтвердив свій твердий намір домагатися порушення кримінальної справи й передав першоджерела вкрадених у нього творів – роздруківки Інтернет-видань та ксерокопії газетних сторінок. Порівняли з книжкою: все збіглося. І прізвища автора, зазначене в книжці Пенчука разом з джерелом походження, і текст. За єдиним винятком. Аферисти Бродського пошматували мою статтю «Чорний лебідь» Бориса Колесникова», вміщену Інтернет-ресурсом «ОРД» у квітні 2005 року невдовзі після затримання голови Донецької Облради. Тобто, першу частину статті (http://www.ord-ua.com/categ_1/article_14888.html), де описувалася біографія Колесникова та його скандальний шлях у владу, «вільних демократів» цілком вдовольнив. А ось другій частині (http://www.ord-ua.com/categ_1/article_15024.html) не пощастило. Позаяк у ній ішлося про те, що Колесников, яким би він не був, має точно такі права, що й інші громадяни. І на нього точно так поширюються гарантії, встановлені статтею 29 Конституції України. А тому позасудове затримання Колесникова в порядку статті 106 КПК України без передбачених Конституцією підстав було явно незаконним. Тож ці абзаци моєї статті Пенчук зі своєї книжки повикидав, спотворивши зміст усього матеріалу.



Наступне питання – встановити видавця, тираж книжки та отриманий від її реалізації прибуток. Тобто, у вихідних даних зазначено, що наклад становить 15 тисяч примірників, а книгарня «Емпік» на запит з міліції надала весь фінансовий розклад: кількість проданих примірників, ціну реалізації та торговельну націнку. Але треба ще перевірити видавця – члена президії політради партії «Вільні демократи» громадянина Пантюка. Телефонують мені з міліції:



- Ви б не могли нам допомогти розшукати отого Пантюка, що надрукував на замовлення Пенчука, Золотарьова та Юсова книжку з Вашими статтями?

- Без питань, кажу. Але краще викличте в міліцію Бродського і він, як чесна людина, обов’язково допоможе вам вручити цьому Пантюкові повістку. Бо Пантюк – це ж з обслуги Михайла Юрійовича.

- Ви що, - питає міліціонер, - жартуєте?

- Звісно, - кажу, - жартую. Бо серйозно називати Бродського чесною людиною можуть тільки чотири особи в цій країні: члени президії політради його партії Пенчук, Золотарьов, Юсов і Пантюк. Тому можу дати лише пораду: направте запит у Книжкову палату. Бо на книжці «Донецька мафія. Перезавантаження» зазначено індекс ISBN. Отже, книжка пройшла реєстрацію й Палата має надати Вам всю інформацію про видавця, включно з його адресою та номером телефону.



Направили міліціонери запит. Отримали відповідь. Стали телефонувати «вільному демократу» Пантюку, запрошуючи на бесіду. «Вільний демократ» пояснив міліціонерам, що, він, член президії політради партії самого Бродського, і тому з усякою шушерою спілкуватися не стане.



Телефонують мені знову з міліції:



- Не знаємо, що й робити. Пантюк на письмові запити не реагує, по телефону нас усіх послав, давати пояснення не хоче. Тож, ми будемо відмовляти в порушенні кримінальної справи.

- Відмовляйте, - кажу, - Ваше право. Якщо хочете, щоби Ярема про свій розум і професіоналізм довідався з преси, то треба обов’язково в порушенні кримінальної справи відмовити. Причому – саме із названих Вами підстав. Чи раніше відмовите, тим раніше довідається.

- Ой, тільки не це.



Їду в Головне управління:



- Хлопці, - кажу, - справа порушена буде. Незалежно від інтелектуального рівня Яреми. Але порушувати можна по-різному: зі скандалом чи без. Вам як краще?

- Там ми ж розуміємо, що вчинено злочин, всі ознаки є. Але справу порушуємо не ми, а слідство. Ми – лише дізнання. А слідство не хоче приймати матеріали дослідчої перевірки, доки ми не опитаємо Пенчука, Золотарьова, Юсова й Пантюка. А як цих панів розшукати - гадки не маємо. Ви не можете допомогти нам з установочними даними?

- А навіщо їх розшукувати, якщо вони все однаково добровільно не прийдуть, а застосувати привід до порушення справи неможливо? Треба порушити справу, винести постанову на привід – і всіх проблем.

- Але ж справу слідство порушувати не хоче, - зітхають міліціонери. Тож допоможіть з адресою хоча б Пенчука.

- Запросто. Я можу навіть оголошення про їхній розшук в пресі розмістити. З обіцянкою винагороди тому, хто Бродського та його команду в міліцію приведе. Записуйте дані членів банди:


Бродський Михайло Юрійович, 1959 року народження, член (точніше – мозок) президії партії «Вільні демократи», директор-консультант Українсько-італійського спільного підприємства ТОВ «Венето», мешкає в селі Віта Поштова Києво-Святошинського району Київської області. Особливі прикмети: ззовні схожий на символи українського народу, що постачає головну національну страву.


Золотарьов Євген Володимирович, 1972 року народження, член президії партії «Вільні демократи». Зареєстрований у Харкові, реально мешкає в Києві за адресою … Особливі прикмети: професійний шахрай. Неодноразово розшукувався правоохоронними органами за підозрою в скоєнні корисливих злочинів.



Юсов Андрій Володимирович, 1983 року народження, член президії партії «Вільні демократи», мешкає в місті Бровари Київської області за адресою … Особливі прикмети: помічник Золотарьова. Неодноразово розшукувався правоохоронними органами за підозрою в скоєнні корисливих злочинів.



Пантюк Сергій Дмитрович, 1966 року народження, член президії партії «Вільні демократи». Зареєстрований к Чернівцях, реально мешкає в Києві за адресою … Директор «Видавництва «Сергія Пантюка». Особливі прикмети: неймовірно дурний, через що легко втягується в різні афери, де завжди залишається крайнім.



Пенчук Борис Володимирович, 1962 року народження, активіст партії «Вільні демократи». Зареєстрований у Суздальському центрі для людей без постійного місця проживання. Переховується Бродським по різних адресах. Особливі прикмети: був звільнений від служби в рядах Радянської Армії з причини психічного захворювання. Вміє за невеличку платню картинно заламувати руки та плакати майже натуральними сльозами.



Записали служиві дані, подякували, перевіряють далі. З моменту подачі заяви проходить два місяці. Знову дзвінок, і знову з Головного Управління МВС України в м.Києві:



- Нам слідство назад повернуло всі матеріали й дало вказівки щодо необхідності додаткової перевірки.

- Я, сподіваюся, вам перевіряти не заважаю?

- Річ у тім, що ми отримали вказівку все ж таки розшукати Пенчука, Золотарьова, Юсова й Пантюка. Також - опитати редакторів тих видань, з яких були поцуплені Ваші статті, а головне – направити книжку на експертизу…

- Яку таку експертизу? - Питаю я. - Ви хоч знаєте, що експертиза може призначатися лише після порушення справи?

- Ну, в смислі – провести дослідження на предмет співпадіння текстів у Ваших статтях і книжці Пенчука. Ми вже з експертом поговорили. Це займе ще два місяці. Але треба експерту заплатити 2 тисячі гривень. Це – офіційна вартість дослідження. Якщо у Вас є якийсь знайомий літературознавець і він зможе зробити таку роботу безплатно, ми його залюбки залучимо.



Їду в Головне управління. І дуже спокійним тоном пояснюю, що відповідно до статті 97 КПК України перевірка заяви про порушення кримінальної справи може проводитися лише шляхом опитування громадян та витребування документів. Причому – максимум впродовж 10 днів. Що ж стосується усіляких там експертів, то вони можуть залучатися лише після порушення справи й лише з тих питань, які потребують спеціальних знань.



- Хлопці, - питаю, - ви в школі вчилися, читати вмієте?

- Вміємо.

- Так який експерт вам потрібний для того, щоби порівняти тексти моїх статей у першоджерелах і в книжці Пенчука? Особливо якщо взяти до відома, що вкрадені в мене статті Пенчук під час незаконного передруку підписав моїм іменем і супроводив фотографіями моєї мармизи?

- Ми це все самі розуміємо. Але Пенчука розшукати не можемо, а Золотарьов, Юсов і Пантюк нас посилають. Кажуть, що вони провідні політики й тому давати жодних пояснень не будуть.

- Відчувається, - кажу, - школа Михайла Юрійовича. Але дозвольте спитати: що значить не можете розшукати Пенчука, якщо Пенчук – обвинувачений по кримінальній справі? Справа порушена у зв’язку з дачею Пенчуком завідомо брехливих свідчень проти Колесникова, на підставі яких колишнього голову Донецької Облради тримали «у діда Лук’яна». Ось Вам телефон слідчого з Генеральної прокуратури Курися, телефонуйте та домовляйтеся про побачення з Пенчуком. Як тільки Курись викличе цього пораненого лебедя на допит, їдьте в Генеральну та відбирайте в Пенчука пояснення.



Проходить ще тиждень чи два. Знову телефонують з міліції:



- Ну, так будемо дослідження проводити?

- Не будемо.

- Ну а хоч опитати керівника видання «Інтернет-Репортер» можна?

- Господи, - дивуюся, - а він вам навіщо?

- Нехай підтвердить, що тексти в книжці Пенчука ідентичні тим Вашим статтям, що друкувалися «Інтернет-Репортером».

- Так вам це видання вже довідку про ідентичність давало. Письмову. Ще два місяці тому.

- Але давайте опитаємо.

Керівник «Інтернет-Репортеру» - народний депутат України Олесь Доній. Олесь цілими днями засідає у Верховній Раді, позаяк відмовився віддавати свою картку для голосування пані Лук’яновій, кумі Луценка, що оптом голосує за всіх «самооборонців». Тому наступного дня везу до міліції виконавчого директора очолюваного Олесем Центру досліджень політичних цінностей. Виконавчий директор підтверджує, що, дійсно, надруковані Пенчуком в книжці «Донецька мафія. Перезавантаження» статті за підписом «Володимир Бойко» раніше друкувалися «Інтернет-Репортером», автором цих статей є, дійсно, Володимир Бойко, видання дозволу на передрук не давало. Дізнавач все сумлінно записує, після чого підводить очі й сумно питає:

- Так, може, все ж таки направимо книжку на яку-небудь експертизу?

- А може, - питаю навзаєм, - краще намети поставимо біля вашого Головного управління? Чи пару статей про Ярему надрукуємо?



Дізнавача мені шкода – хлопець ні в чому невинуватий, і якби була його воля, кримінальна справа була б давно порушена. Але ці питання вирішує не він.

Треба говорити з Яремою.

Що не кажіть, панове, а під щасливою зіркою народився виконуючий обов’язки Голови СБУ Валентин Наливайченко. Не встиг він поскаржитися начальнику київської міліції на пропажу свого гаманця в роздягальні басейну, як стражі закону іменем тарабарського короля вже грюкали в двері фітнес-центру. Ще два дні напруженої роботи міліцейським мозком – і за фактом крадіжки порушена кримінальна справа. Ось що значить прихильність Віталія Яреми до проблем пересічного громадянина України Наливайченка.



Мабуть, за гріхи свої батьків, автор цих рядків не був ощасливлений знанням мобільного телефону Віталія Григоровича. А якби й знав, то, напевно, не став би телефонувати, як пересічний громадянин Наливайченко. Бо каже ж Президент, що закон один для всіх. У смислі – для Бойка й таких як він. Тобто, для Бойка – закон, для Наливайченка – мобільний телефон. Тому й не довелося пану Наливайченку з десяток разів їздити в Головне Управління МВС у м.Києві, приводити очевидців злочину, надавати документи на доказ того, що гаманець належить дійсно йому, писати розлогі пояснення, встановлювати особи зловмисників і роздобувати для міліціонерів їхні установочні дані.



Втім, за перебігом трьох місяців з дня подачі заяви цей спектакль на тему верховенства права набрид вже й мені. 18 лютого 2008 року я таки трохи зловжив службовим становищем і звернувся до Віталія Яреми з проханням дати, нарешті, відповідь на мою заяву. Щоправда, мене виправдовує те, що Віталій Григорович сам підійшов до мене й поцікавився справами в холі актового залу МВС перед вже знаменитою міжвідомчою нарадою за участю перших осіб держави, де Голова Верховної Ради плакався всій країні на середній палець підполковника Кожі. Скориставшись нагодою, я проінформував начальника УМВС України в м.Києві про свої митарства й попрохав лише одне – винести, нарешті, процесуальне рішення. Будь-яке. «Якщо, - пояснив я Яремі - в порушенні кримінальної справи за моєю заявою буде відмовлено, я, принаймні, зможу ту відмову оскаржити до суду. Але, погодьмося, не є нормальною ситуація, коли понад три місяці не приймається рішення за повідомленням про злочин».



Віталій Григорович поообіцяв взяти питання на особистий контроль і по завершенні наради негайно ознайомитися з матеріалами дослідчої перевірки. Але міліціонери щось роблять негайно, як відомо, лише в трьох випадках – при ловлі блох, траханні чужих дружин і у випадку втрати гаманця виконуючим обов’язки Голови СБУ. Віталій Григорович – не виняток. Тому через тиждень, 25 лютого 2008 року, я був вимушений звернутися до нього вже письмово. Ось витяг з мого звернення, як було здано в канцелярію міліцейського Главку:



«Попри очевидний склад злочину до цього дня процесуального рішення по моїй заяві не прийнято. Зокрема керівництво Слідчого управління ГУМВС України в м.Києві повернуло матеріали дослідчої перевірки до Управління ДСБЕЗ ГУМВС України в м.Києві з вказівками опитати Б.Пенчука, Є.Золотарьова, А.Юсова та видавця С.Пантюка, а також провести дослідження на автентичність моїх публікацій, вміщених у книжці, у порівнянні з тими, що були раніше надруковані в ЗМІ.



Вважаю, що таким чином керівництво Слідчого управління ГУМВС України в м.Києві лише безпідставно гальмує прийняття процесуального рішення за моєю заявою. Оскільки Б.Пенчук, Є.Золотарьов, А.Юсов та С.Пантюк раніше неодноразово запрошувалися до ГУМВС України в м.Києві, але вони відмовилися спілкуватися з працівниками міліції. Здійснення примусового приводу громадян під час дослідчої перевірки не передбачено чинним законодавством, тож допитати вказаних осіб можна буде лише після порушення кримінальної справи.



Що стосується «дослідження на автентичність», то ніякої потреби в ньому не має, позаяк в книжці «Донецька мафія. Перезавантаження» під кожною моєю статтею вказано моє прізвище та посилання на той засіб масової інформації, з якого передрукована стаття. До того ж книжка проілюстрована фотографіями моєї особи, які Б.Пенчук невідомо де взяв. Що ж стосується ЗМІ, з яких були здійснені передруки, то вони надали до ГУМВС України в м.Києві довідки, що вміщені в книжці тексти ідентичні тим, які друкувалися мною раніше, і що ці ЗМІ згоди на передрук не давали.



Шановний Віталію Григоровичу!



Враховуючи суспільну значущість обставин порушення Б.Пенчуком моїх авторських прав, прошу Ваш взяти перебіг перевірки моєї заяви щодо Б.Пенчука на особистий контроль. Звертаю Вашу увагу також на те, що суттєве зволікання з перевіркою моєї заяви порушує не тільки настанови ст.97 КПК України, але й мої права та охоронювані законом інтереси. Оскільки до сьогодні відсутнє процесуальне рішення за моєю заявою і я навіть не маю змоги оскаржити таке рішення у випадку відмови в порушенні кримінальної справи».



Надіслати письмову заяву керівникові київської міліції мене спонукав репортаж з «Газети по-українськи» за 22 лютого 2008 року. У той час, як підлеглі Яреми безуспішно намагалися розшукати крадіїв моєї інтелектуальної власності, це абсолютно випадково вдалося зробити кореспондентові цього видання. Цитуємо статтю:



«Раніше Михайло Бродський, 48 років, спілкувався з гостями й журналістами за столиком у своєму кафе «Калина» на вул. Московській, неподалік від станції метро Арсенальна. Нині тут ремонт. Вікна заклеєні написами про те, що торти можна замовити за телефоном. Зустрічі перенесені на другий поверх будинку.

На сходах теж працюють ремонтники — усе заляпане шпаклівкою, але в офісі чисто і багато відвідувачів. У одній із кімнат сидять колишні «пористи» Євген Золотарьов та Андрій Юсов. Тепер вони — члени політради Партії вільних демократів, якою керує Бродський. Поруч — Борис Пенчук, завдяки свідченням якого 2005 року до СІЗО потрапив «регіонал» Борис Колесніков. Кілька чоловіків чекають перед кабінетом Бродського. Обговорюють бізнес-плани.


— 700 тысяч экономии каждый месяц! — тихо розповідає один.

За годину з’являється Бродський. До нього одразу шикується черга. Доки він розмовляє, кореспондент «ГПУ» заходить у його кабінет. Там переважають кавово-коричневі кольори. Старі меблі, книжки, антикварні годинники. Над робочим столом — гобелен із зображенням Наполеона. Михайло Юрійович заходить, сідає за стіл і вмикає комп’ютер».



Мабуть, «700 тисяч економії кожного місяця» є вагомим аргументом і для начальника київської міліції, тож відповідь на своє звернення до Яреми я очікую досі.



І тому я замислив чергову капость – звернутися до суду з заявою про визнання Бродського, Пенчука, Золотарьова, Юсова та Пантюка безвісти відсутніми. А в якості свідка запросити пана Ярему. Бо, погодьмося, якщо він не може розшукати кількох пройдисвітів, то які ще потрібні докази?



Для того, щоби суд виніс таке рішення, необхідно довести відсутність особи впродовж 6 місяців. Рахуємо: з заявою про порушення кримінальної справи я звернувся 9 листопада 2007 року, отже 10 травня 2008 року вже можна йти до суду. А якщо Ярема проволинить мою заяву впродовж 3 років, то Бродського й всю його шайку можна в судовому порядку оголосити померлими та анулювати їхні паспорти.



Тільки я розмріявся про можливість такого карамболю, як 28 лютого 2008 року доля, нарешті, змилосердилася й наді мною. Ні, не треба думати, що Віталій Григорович поцікавився в своїх підлеглих причинами брутального порушення настанов статті 97 КПК України. Боже збав – я ж не Наливайченко. Просто того дня раптом знайшлися Золотарьов, Юсов і Пантюк, які оприлюднили адресу отого самого видавництва, де друкувалася книжка «Донецька мафія. Перезавантаження» з вкрадених матеріалів. А було так.



Як ми й передбачали, Пенчук таки дострибався до кримінальної справи. У смислі – до висунення йому обвинувачення за завідомо неправдиві свідчення щодо Колесникова. Бо хоча Бродський і Балога гарантували Пенчукові недоторканність в обмін на мальовничі розповіді про підступність Луценка, Колесников йому нічого не обіцяв і нічого не гарантував. А якщо за покаянний виступ Пенчука він кому й заплатив, то аж ніяк не самому Пенчуку. Правда, Михайле Юрійовичу?



Якщо обвинувачення висунуто, то з цього моменту починається перебіг двомісячного строку, впродовж якого слідство по кримінальній справі має бути завершено. Після чого справа направляється до суду. Слідчому з особливо важливих справ Генеральної прокуратури Андрію Курисю залишилися ще разочок допитати обвинуваченого Пенчука, і тоді вже можна буде сідати за складання обвинувального висновку. Але Пенчук знову став ховатися.



Взагалі-то подібні ігри можуть довести тільки до цугундера, тобто до зміни запобіжного заходу з підписки про невиїзд на тримання під вартою. Але Пенчук цього не розуміє, а Бродський очі йому розкривати не поспішає. Тож слідчий встановив, що Пенчук цілими днями пропадає в приміщенні «Видавництва Сергія Пантюка» і, для початку, виніс постанову про примусовий привід обвинуваченого, доручивши виконання приводу співробітникам ГУБОЗ МВС України.



Отримавши постанову слідчого, 28 лютого міліціонери відправилися за вказаною адресою – м.Київ, Тверський тупик, будинок 6/8, кв. 21. Виявилося, що офіс цього «вільнодемократичного» видавництва - суть двокімнатна квартира, забита контрафактними книжками, які охороняють по черзі Пенчук, Золотарьов, Юсов і ще один викормиш Бродського – такий собі Сергій Кисіль. Того дня чергував Золотарьов, який, щоправда, далі порога міліціонерів не пустив (але вони зайти й не намагалися, оскільки цікавилися виключно Пенчуком), одначе люб’язно роздав служивим книжки «Донецька мафія. Перезавантаження». Причому – безплатно. А також пояснив, що Пенчук, дійсно, тут був, але два дні тому зник і не подає ніяких звісток.



Міліціонери потопталися, розгорнулися та пішли, направивши в Генпрокуратуру рапорт про те, що виявити Пенчука за вказаною адресою та здійснити його привід не вдалося. Але член президії політради партії «Вільні демократи» Золотарьов доповів про візит міліціонерів Бродському й замість того, щоби сидіти мовчки, вже за годину став розсилати обурені прес-релізи. Мовляв, працівники ГУБОЗ увірвалися в офіс якоїсь там партії «ПОРА» (Золотарьов, Юсов і Пантюк вийшли з тієї партії й подалися до Бродського ще влітку 2007 року), влаштували незаконний обшук, зупинили видавничий процес, обнишпорили всі поліграфічні запаси й взагалі займаються переслідуванням провідних політиків. Я як прочитав заяву Золотарьова, ледь зі стільця не впав:


«Очевидно, что такие действия правоохранителей носят политический и неправомерный характер и связаны с аргументированной критикой, со стороны представителей «Поры», популистской деятельности Министра внутренних дел Юрия Луценко»,

схопив роздруківку цієї заяви – і в Головне Управління МВС у м.Києві. Залітаю до свого дізнавача й кладу заяву Золотарьова на стіл:

- Ось, полюбуйтеся, Ви четвертий місяць розшукати цього афериста не можете, а він прес-конференції влаштовує й про переслідування з боку міліції розповідає. Ану, мерщій, в Тверський тупик.



Оперуповноважений зітхнув, і став збиратися. А щоби він нікуди по дорозі не зник (хто-хто, а я міліцейську кмітливість знаю), я за тією адресою ще й фотографа відправив. Урешті-решт, зайвий свідок не завадить, особливо, якщо обслуга Бродського знову стане про «переслідування» та «обшук» верещати.

Але застати «вільних демократів» зненацька не вдалося. Загартовані в боях зі злочинним режимом активісти Михайла Юрійовича лише прочинили двері та послали працівника міліції подалі.


Втім, пригоди на цьому не закінчилися, оскільки впродовж кількох наступних днів мої знайомі бачили Пенчука в Сєвєродонецьку та в Києві – зіткнулися в метро. Тож є надія, що опитати його з приводу обставин крадіжки чужих статей таки вдасться – у камері Лук’янівського СІЗО. Тим більше, що його, як невиправного брехуна, зняли з реєстрації в центрі для осіб без постійного місця проживання, і тепер в слідчого Курися є всі підстави оголосити Пенчука в розшук.

Ну а доки Віталій Ярема думаю, чи варто мені відповідати, я також не сиджу, склавши руки. По-перше, рахую, скільки разів по 10 днів сплинуло з того моменту, як його підлеглі повинні були прийняти бодай якесь рішення по моїй заяві. По-друге, статтю ось написав. Дай, думаю, порадую Віталія Григоровича та подякую людині – як не за себе, то хоча б за Наливайченка.



Спасибі Вам, Віталію Григоровичу, за натхнення. Тепер я про Вас багато чого напишу.

(далі буде)

Володимир Бойко, спеціально для «ОРД» http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52531.html

комментировать новость