Сергій Головатий: «Який би Президент не був, він завжди воював з парламентом»

Святослав Хоменко, «Главред»

Оцінюючи нинішню парламентську кризу, Сергій Головатий може спиратися на багатий політичний досвід.

Зрештою, він входив до складу усіх шести скликань Верховної Ради незалежної України, а до трьох останніх парламентів обирався за списками трьох різних політсил – Блоку Юлії Тимошенко (у 2002-му), «Нашої України (у 2006-му) і Партії регіонів (у 2007-му).


Нинішньому «регіоналові» не подобається блокування трибуни і президії ВР як таке. Він з ностальгією згадує часи спікера Плюща, коли засідання Ради теж не відкривались – депутати тоді збиралися в сесійній залі і по кілька днів просто говорили.


Після розриву з пропрезидентським табором, який стався, коли Президент розпустив парламент V скликання, Головатий перетворився на затятого опонента Віктора Ющенка. Тому не дивно, що зараз «регіонал» піддає нищівній критиці конституційний процес, ініційований главою держави.


У розмові з «Главредом» Сергій Головатий розповів, чому не закінчуються перманентні бойові дії на верхніх щаблях української влади, чи потрібен нашій державі новий Основний Закон і коли нарешті запрацює Верховна Рада.


Сергію Петровичу, коли парламент почне працювати?


Все буде нормально.

Тобто? Для декого нормально – це, наприклад, дострокові вибори?


Так, для декого це нормально. Не виключений і такий варіант. Але, думаю, що до цього не дійде. В такому розвитку подій є більше незацікавлених, ніж зацікавлених. Я маю на увазі, що більшість ключових політичних гравців не зацікавлена.


Чому сьогодні пленарне засідання не відкрилось?


Якщо казати правду, то мені здається, що Арсеній Петрович міг би відкрити сесію і вчора. Він був у кріслі, йому ніхто не заважав цього зробити.


То чому він цього не зробив?


Це вже питання не до мене. Не заважав йому ніхто. Це значить, що йде процес пошуку компромісного виходу з цієї ситуації.


Ви розумієте, коли були блокування в ті часи – скажімо так, справжні блокування, – то тріщали мікрофони і трибуни. Зараз нічого не тріщить, ніхто нікого не б’є, не штовхає. Крісло спікера вільне, а він каже, що йде блокування.


А це значить, що йде пошук, я б сказав, справжнього виходу з кризи.


Ви натякаєте на переформатування коаліції?


Ні. Я думаю, що все-таки ключовим у цьому є питання НАТО. Поки що.


А ви, як людина, позитивно настроєна стосовно Європи, підозрюю, що стосовно НАТО теж, як ставитесь до такого приводу для блокування?


Ви знаєте, я завжди негативно ставився до будь-якого блокування парламенту, в принципі, з будь-якого боку. Будь-якого блокування: чи барикадами, чи взяттям трибуни, чи виходом з сесійної зали і організації штучної кризи для дострокових виборів.


Парламент обраний для того, щоб працювати, щоб люди туди приходили і говорили. У парламенту навіть за назвою походження таке – «говорильня». Тут треба виговоритись.


Пам’ятаю, коли спікером був Плющ, то ми тижнями тут говорили. Ми тоді обурювались, що Іван Степанович організовує так звані «збори депутатів». Ми казали: «Відкривайте сесію! Які збори депутатів?». Але сиділи день, два, виговорювались...


Зараз це пішло вже в небуття, зараз інша ситуація – вже хтось десь домовляється, а депутати нічого не варті, вони тільки для того, щоб тиснути кнопки...


Але чому ви, як авторитетний парламентар, не говорите, що це неправильно, що так не можна? Може, до вас прислухалися б?


Я в принципі проти того, щоб блокувати роботу парламенту, але не я заводив цю традицію, і не я в силах її змінити.


Це все почалося, в принципі, з тих часів... з виходу в Український дім. З того часу, коли частина парламенту пішла в Український дім, і сказала, що то – парламент, а то – не парламент, а Конституційний суд сказав – це ваша справа, ми в це втручатись не будемо.


Розумієте, для України є парадокс. З одного боку, український парламент – це інститут, який дав державність, дав Конституцію, як жоден інший орган сприяв інституційному становленню держави. З іншого – завжди, який би Президент не був, чи Кравчук, чи Кучма, чи Ющенко – він завжди воював з парламентом.


Річ у тому, що народ може здійснювати свою владу або прямо – через референдум, – або через орган законодавчої влади. Політичну дискусію народ не може вести інакше, ніж через своїх представників, і тільки депутати є представниками народу. Президент не є представником народу! Він, хоч і отримує мандат від народу, є главою держави, а держава – це похідне від народу, від парламенту.


Тобто парламент є первинним за генеалогією розвитку, первинним за юридичною природою, за політичною природою. Але президентам це не подобається, президенти не хочуть цього визнавати. Вони хочуть бути вождями, царями, богами, начальниками, лідерами, фюрерами і так далі. Їм це подобається.


Тому і йде перманентна війна президентів з парламентом, і вона вже стільки років триває... (пауза). Перша війна почалась в 1993-му: конфлікт між Кравчуком і Плющем. От сьогодні – 15 років (сміється)... 15 років конфліктує Президент з парламентом.


За 15 років ми не навчилися, не доросли, не змогли. Мені подобається ця фраза Литвина – «стабільна нестабільність». Ми маємо 15 років стабільної нестабільності, постійної війни. Такого немає в жодній європейській країні.


А чи можна розглядати нинішній конституційний процес, ініційований главою держави, як операцію в рамках цієї перманентної війни між Президентом і парламентом?


Абсолютно. Тому що цей конституційний процес за зовнішніми ознаками практично не має нічого спільного з тією процедурою внесення змін до Основного Закону, яка передбачена самою Конституцією.


За Конституцією суб’єктом законодавчої ініціативи стосовно внесення змін до Конституції є або Президент або 150 депутатів. Значить, у Президента, як у суб’єкта законодавчої ініціативи, є всі можливості внести свій проект, і не морочити голову. А депутати вже будуть дивитися, приймати його чи не приймати.


А створювати якусь Конституційну раду як фіговий листок для прикриття свого сорому – вибачте...


Ви теж увійшли до її складу...


Я увійшов, тому що фракції подавали свої кандидатури! Увійшов – то увійшов.


Ви будете брати участь у роботі Національної конституційної ради?


(пауза) Якщо вона буде працювати, то буду працювати. Але, в будь-якому разі, головну свою функцію я бачу в тому, щоб не допустити прийняття Конституції на референдумі, чого наша Конституція робити Президентові не дозволяє.


Чи так уже потрібна Україні нова Конституція?


Не потрібна! Зовсім! Абсолютно не потрібна!


Тобто цілком можна жити з цією?


Ні, потрібне удосконалення існуючого тексту.


Соромно приймати Конституцію кожне десятиліття під кожного Президента. Соромно. Жодна посткомуністична держава після розвалу Радянського Союзу і падіння комуністичних режимів у Східній та Центральній Європі не приймала свою Конституцію на п’ять років чи на десять...


Прийняття нових Конституцій стало для них народженням нових держав, незалежних, некомуністичних, демократичних, з певним стратегічним спрямуванням. Надалі вони тільки змінюють певні положення, бо Конституція – це їхній паспорт.


Якщо Ющенко хоче мати свою Конституцію... Ну, ми ж мали уже таку ситуацію: у Сталіна була своя Конституція, у Брежнєва своя. Кравчук не мав своєї Конституції, при Кучмі Конституцію було прийнято, але її всупереч його волі прийняв парламент.


Зараз Ющенко хоче свою, потім прийде Тимошенко і захоче свою. І так кожен раз кожен новий Президент буде приймати свою Конституцію. Але це абсурд! Такого в Європі немає! Це є шлях латиноамериканських диктаторських режимів або дикунських азіатських, але не європейських!


І що, у такому разі, нам усім робити з цією перманентною війною Президента і парламенту?


Що б не робити – нічого не зміниться. Всьому виною надзвичайно низька культура суспільства і відбитку цього суспільства на горі політики. Можливо, з часом, коли виростуть інші покоління, більш культурні в політичному сенсі, більш освічені...


Совок ще й досі сидить в нас, і поки йде переділ державної власності, це буде тривати. Найголовніше – що й досі ділиться, переділяється власність. Все вгамується, коли вже все буде поділено. Скільки для цього треба років – я не знаю. От пройшло 15-20 років, а може для цього треба 30?


Це, наприклад, як зараз на кожному клаптику київської землі треба будинок поставити. От коли вже всі клаптики будуть зайняті, не можна буде носа всунути, – тільки тоді все заспокоїться.


А коли ці всі покоління виростуть, а клаптики будуть зайняті – Україна тоді ще буде?


Ну, з такими лідерами, як сьогодні, важко на це надіятися...


Ви говорите і про лідерів коаліції, і про лідерів опозиції?


Я говорю про політиків у принципі, про головних політичних гравців. На жаль, усі вони не дають оптимістичної перспективи. Усі.


То про що зараз домовляються ці головні політичні гравці? Про власність, про посади, про нову коаліцію?


На цей момент вони домовляються про те, щоб почати сесію з питання про НАТО.


Ви вірите в те, що справа дійсно в питанні НАТО?


З огляду на події, які творяться в світі в геополітичному плані – так. Я не те, що вірю, я в цьому переконаний.


Коли, в такому разі, розблокується робота парламенту?


(сміється) Проживемо до завтра... Завтра все буде нормально.